Біжучий рядок

"Всі хороші книги схожі в одному: коли ви дочитаєте до кінця, вам здається, що все це трапилося з вами, і так воно назавжди при вас і залишиться". Е. Хемінгуей

вівторок, 27 січня 2015 р.


Чеширський Кіт, Бармаглот, Шалтай-Болтай, Білий Кролик, Чорна Королева, Капелюшник, Блакитна Гусінь ....і ще ціла купа дивних героїв, яких Ти, мій Друже, безпомилково впізнаєш.
Чому ми згадуємо про них сьогодні?


Тому що 27 січня 1832 народився Лью́їс Ке́ррол - справжнє ім'я Чарльз Ла́твідж (Лю́твідж) До́джсон.
Математик, логік, вчитель, філософ, ...але для більшості вдячних читачів він залишився автором двох найвідоміших  в дитячій літературі творів:  "Пригод  Аліси у Дивокраї" та "Аліси в Задзеркаллі" - книг парадоксів, несподіваних поворотів, гри слівВін грав словами, героями і ситуаціями. Читаючи його, отримуєш величезне задоволення: в дитячому віці - від сюжету і пригод, в дорослому - від гри слів, алюзій, логічних та алогічних задач та тверджень.

Дівчинка, якій ми вдячні за появу книг про Алісу. Бо саме вона - Аліса Лідделл - вихованка Льюїса Керрола вмовила свого вчителя придумати для неї казкову історію.

А нижче ми пропонуємо Тобі прочитати історію про цю історію, яку написала письменниця  про письменника та дітей для дітей.:)

                                             

               
Передмова

"Прочитай мене..."

Колись давно - майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, - жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.
Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще вона мала гувернантку, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел добрих манер. Бо ж не так-то воно легко, навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник "миша", запам'ятати назубок усі незліченні правила щоденної ґречності: як робити при знайомстві кніксен і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не забалакувати першою до дорослих, а мовчати, доки вони самі не заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, без жоднісінького слова-паразита (ти ж знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих "ну" і "карочє")... На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш - зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!
Атож, тогочасною Англією правила королева Вікторія, і правила вона довше за будь-кого з британських королів - аж шістдесят чотири роки: від 1837-го по 1901-й, так що ціла та доба згодом дістала в історії назву "вікторіанської". Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось "вікторіанський", це те саме, що сказати - незворушний і застебнутий на всі ґудзики.
Ось у таку добу й випало жити Алісі Ліддел.
Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу. Та не дуже й побігаєш у такому вбранні, як тоді одягали дівчаток, зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет - дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за іграми настільними - картами або шахами.
Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам'ять десятки неймовірно нудних та повчальних віршиків із шкільної читанки, проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Її цікавило геть усе на світі, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.
І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг - пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як "До-до-доджсон", тож сестрички Ліддел і прозвали його - Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо сам, бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім'я, а й всі імена, назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух - особливо ж довжелезні занудні поемища з Алісиної читанки.
Дівчатка падали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злості!), коли милий, любенький-дорогенький Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками. Та хіба тільки дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем - дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії - Оксфордського і викладав математику й логіку в тому самому коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був деканом. Ба більше - професор Доджсон мав священицький сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами!
"Не інакше як світ кінчається!" - нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?
Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за все професорове життя (а помер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томиків, тобто аж п'ять полиць - ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно - на окремій полиці - стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень і підписані не справжнім професоровим іменем, а псевдонімом - Льюїс Керрол. А вже серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх ти тримаєш зараз у руках.
Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном. Той день - 4 липня 1862 то року - назавжди увійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник Льюіс Керрол.
У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом - і опинилася в країні, зовсім неподібній до тої, в котрій жила з татом і мамою, з усіма своїми шкільними підручниками, приписами й правилами доброго тону. В тій чудернацькій країні всі звичні земні правила що не крок летіли шкереберть: птахи й комахи, риби й звірята, і геть фантастичні поторочі, і, звичайно ж, король із королевою (без королів-бо ніяка країна неможлива, навіть якщо вона Країна Чудес), - усі навперебій варнякали казна-що й чинили глупство за глупством, ніби зумисне заповзялися передражнювати все, чого Алісу дома було навчено - цебто всі її уявлення про те, яким має бути правильний світ. Навіть у крокет там грали цілком неправильно, а вже поводилися всі без винятку так, ніби зроду й не чули про добрі манери! А проте, хоч би які шалені пригоди випадали, та Аліса ні разу не злякалася - її й на хвилинку не полишила цікавість: а що ж буде далі? А всяк же знає: поки тобі цікаво - гра триває! (Навіть якщо це гра завдовжки в життя...)
Чарлі-Додо також це знав, хоч він і був на двадцять років старший за Алісу, але гратися за тих двадцять років не розучився, як то трапляється з більшістю дорослих. Не дивно, що вони так здружилися - професор математики і маленька дівчинка. Їхня гра в казку продовжилася й тоді, коли Аліса трошки підросла і над усе на світі їй запраглося чимшвидше перейти зі становища маленької дівчинки, яку повчають усі, кому заманеться, до рангу дорослої дами, перед якою навпаки всі шанобливо замовкають. Мовою шахів, що в них так часто грали Чарльз і Аліса, це зветься перейти з пішаків у королеви. І Керрол вдоволив це Алісине бажання, цим разом перенісши її пригоди у світ за дзеркалом, де і розігрується отака шахова партія. А в числі фігур, що супроводять дівчинку на шляху від першої до восьмої лінійки, зобразив і себе в подобі Білого Лицаря. Це він, незграба, верхи на конику, обчіпляному всякою всячиною, без угаву торочить Алісі про свої дивацькі винаходи, а на прощання просить її озирнутись і помахати йому рукою... Дівчинка стає дорослою. Грі кінець - і дитячій дружбі також.
(Через багато-багато років, коли Чарльза Доджсона вже не буде на світі, а Аліса Ліддел буде старенькою бабцею, вона згадає це прохання свого Білого Лицаря - і напише про нього прегарну книжку спогадів: ніби справді озирнеться й помахає йому рукою, перш ніж переступити за останню лінію свого життя.)
Казка ця, як усе в Керрола, "з секретом". Як відомо, в дзеркальному зображенні все обертається до нас навспак. Дівчинка, яка стане перед дзеркалом, тримаючи в правій руці помаранчу, побачить, що дівчинка в дзеркалі тримає ту саму помаранчу - в руці лівій. Одна мала розумниця, коли пан Доджсон показав їй цей фокус, спитала в нього:
- А якби я стояла по той бік дзеркала, то я б тримала помаранчу в правій, правда ж?
Чарльз Доджсон засміявся і сказав, що це найкраща з усіх можливих відповідей. Справді-бо, головне, так ніким і не з'ясоване питання - по який, власне кажучи, бік дзеркала ми перебуваємо? Котра з двох дівчаток є відносно другої відображенням? Може ж, задзеркальні люди вважають своїми відображеннями нас, так само, як ми - їх? Чи, як про це сказано в казці, - хто кому сниться...
Всюди у Льюїса Керрола світ дітей і світ дорослих протистоять одне одному. Невідомо, котрий із них сам письменник уважав за справжній, а котрий - за сон чи марево. Напевно відомо лиш те, що дітей Чарльз Доджсон любив далеко більше, ніж дорослих. І чи не тому мільйони дітей у цілому світі ось уже майже сто сорок років так люблять слухати ті чудернацькі історії, якими він колись забавляв свою маленьку приятельку.
Настала й твоя черга їх почути...
Оксана Забужко

Немає коментарів :

Опублікувати коментар