"...Коли читаю, завжди уявляю себе кимось із героїв.

Коли читаю, можу бути і принцесою, і крокодилом.

А у житті не можу".

 Ще раз про "Солодкі читання" і читання уголос

Колегам-бібліотекарям, батькам і всім небайдужим

Чому ми це робимо? На це питання дуже добра відповідь знайшлася в статті російської письменниці та педагога, авторки книги «Коли відпочивають янголи» - Марини Аромштам «Читаймо дітям уголос!»

…Перш за все потрібно відповісти на питання: навіщо нам, аби ВОНИ читали?

Нові надходження

для читачів молодшого і середнього віку

Запрошуємо наших читачів на перегляд нової дитячої літератури. На вас чекають новинки від "Видавництва Старого Лева", "Махаон", Видавничий дім "Школа", "Азбука" та ін.

Photo Gallery by QuickGallery.com

Життя... Гори... Бруно Ферреро 

(Книжкова мандрівка з Білоославськими пластунами на вершину Чорногірського хребта - гору Піп Іван Чорногірський. 26-28 червня 2015 р.)

Мрії існують для того, щоби збуватись. Ось і ще одна мрія побачила світ. На вершині гори Піп Іван Чорногірській стоїть капличка, а на її ганку - маленька книжечка Бруно Ферреро з серії "Короткі історії для душі". Цих історій є рівно 365 - по одній на щодень. Для роздумів, для серця, для душі... 

ПРОМИНУЛО З ВІТРОМ

"Пригріло весняне сонце, і на газоні міського парку серед зелені трави з’явилися м’ясисті зубчасті листочки кульбаби. Одна рослинка вже навіть вигнала стебло, на якому зацвіла чудова жовта квітка, невинна і погідна, як захід сонця у травні. Згодом у її лоні дозріли сотні насінинок, а сама вона перетворилася в ніжну кульку з мережним візерунком на поверхні.
У кожній насінинці жило якесь бажання. Коли цвіркуни заводили свої серенади, в леготі вечірнього вітру колихалися тисячі мрій.
«Де їх розсіватимемо?»
«Хто знає?»
«Це знає тільки вітер».

Одного ранку від сильних рвучких поривів вітру насінинки зірвало в повітря і вони на своїх парашутиках полетіли в далечінь.
«До побачення … До побачення», - прощалися маленькі насінинки.
Осідали вони переважно на родючій землі садів і луків, а найменша з них спромоглася на коротку мандрівку, що закінчилася в щілині між плитами хідника. Вона впала, змішавшись із курявою, яку підняв вітер. Порівняно з доброю врожайною землею луків це був дуже бідний грунт.
«Отут мені жити», - сказала про себе насінинка і без зайвих роздумів, зібравши всі свої сили, почала запускати коріння.
Обабіч хідника стояла крива розхитана лавка. Час від часу на ній любив посидіти юнак, начитаний і вразливий. Його серце гнітила якась журба, а руки завжди були затиснені в кулаки. Одного разу хлопець помітив, що поміж плитами проросли два ніжні листочки. Він злісно посміхнувся: «Нічого не вийде! Ви ж такі ж слабкі, як і я!» - і затоптав їх.

Однак наступного дня він побачив, що листочки знову піднялись, цього разу вже чотири.
Він цього моменту він почав пильно спостерігати за маленькою, але незламною та мужньою рослинкою. Через кілька днів вона вже цвіла веселим жовтим квітом, що нагадував вигук радости.
Уперше впродовж тривалого часу пригнічений юнак відчув, що його смуток і нехіть до життя починає розвіюватися. Він підняв голову і вдихнув повітря на повні груди. Стукнув по лавці кулаком і вигукнув: «Звісно! І в мене мусить вийти!» Радість аж розпирала його, водночас йому хотілося сміятися і плакати … Він ніжно торкнувся пальцями жовтої голівки квітки. 
Квіти відчувають делікатність і доброту людей. А для маленької відважної кульбаби ніжність юнака була особливим дивом.

Не випитуй у Вітру, чому ти опинився тут, а не деінде. Навіть потрапивши у вузьку щілину поміж камінням, роби все, щоб запустити коріння і жити … Бо в тебе є призначення. 

Наші короткі оповідання – розсіяне Вітром насіння. Куди воно долетить і що з нього виросте – це знає тільки Вітер".

На вершині Чорногори

"БібліоГостини" / або "Клуб 13-ти: Дніпро-Львів"

Люб'язні господарі - пані Марія (б/ф №13, Львів)

і вдячні гості - О.С. (б/ф №13, Дніпро)

Знаєте, в чому сила соціальних мереж? Вони дають можливість знаходити однодумців в різних куточках країни і за її межами. Так, дякуючи всесильному Фейсбуку,  народилась ідея "БібліоГостин".

В самісінькому центрі Львова, в старовинному будинку з височенними стелями, розташована філія №13 міської бібліотеки для дітей. Тут все по-львівськи: через брак місця львів'янам доводиться опановувати мистецтво жити в висоту, майже віртуозно використовувати вертикальну площу - шафки з книгами до неба і драбинки, щоби досягати до верхніх поличок.
Як працюється колегам в центрі міста, яке є культурним центром країни? Вам цікаво? Мені також.

"Кікімора" дитячими руками

Дружба з дитячими видавництвами (звичайно, "Видавництво Старого Лева"); громадськими організаціями - дитячими (звичайно, ПЛАСТ) і дорослими ("Форум видавців"); довколишніми школами (і літніми пришкільними таборами); праця комп'ютерного центру (програма "Бібліоміст" і що шукають в Інтернеті сучасні читачі); краєзнавчий напрямок; волонтерська допомога військовим - теми нашої розмови.
Окрема тема - ремонт і облаштування читального залу меценатами. Якими? Розкажу по приїзду. В нашому місті вони теж є.:)

 ...І на десерт - запашна львівська кава.

Лісові ліхтарики

Ліхтарики, ліхтарики, зелені, жовті, сині,

І ще такі усміхнені від них лягають тіні.

Ліхтарики, ліхтарики, неначе сни дитячі,

І з іскрою захоплення, і з відблиском удачі. 

Ліхтарики, ліхтарики, краплинки зір чи неба,

І радісне захоплення ховати нам не треба.

Ліхтарики, ліхтарики, строката чудасія,

Мов запускає видумка розписаного змія. 

Ліхтарики, ліхтарики, зелені, сині, жовті,

Горять веселим полум’ям і в березні, і в жовтні.

Ліхтарики, ліхтарики, неначе сни дитячі,

І з іскрою захоплення, і з відблиском удачі.

Вадим Крищенко

Літні читання
Дорогий наш читач, прийшло літо, а з ним і багато вільного від школи часу, який можна витратити з користю. Безліч книжок чекають на тебе. Поезії, романи, п'єси, оповідання, легенди, - всі вони готові відкрити свої таємниці вдячному читачеві. А щоби не загубитись в книжковому морі, пропонуємо тобі в допомогу списки літнього читання.

Свій до свого по своє / або в гостях у колег

Гарна ідея по обміну досвідом між бібліотекарями з різних регіонів почала реалізовуватись в Україні. І хоча на такий семінар мені не судилось попасти, частину своєї відпустки вирішила витратити на спілкування з колегами-бібліотекарями Франківщини і Львівщини.
Перша зустріч - гірське село Білі Ослави, Надвірнянський район, Івано-Франківської області. Маленька сільська бібліотека розмістилась в учительському будинку, що в самому центрі села. Цей культурний центр (а він таки центр, бо клубу в селі нема) займає два поверхи. На нижньому - дитячий відділ, на верхній до дорослого відділу ведуть дерев'яні вузенькі сходи. По стінам - грамоти, нагороди, подяки, портрети. В куті (проситься порівняння з іконою) - портрет Марійки Підгірянки, яка народилась в Ославах. Фонд маленький - 8 тисяч, більше ніж скромний. Але дуже гарно і затишно. Всюди вишиті рушники і серветки, ткані гуцульські хідники, підписані виставочки оформлені з любов'ю.

Фантазії бібліотекарки пані Надії Гринюк можна по-доброму позаздрити: гаївки, екологічні заняття, літературні вечори ...і "Солодкі читання" (улюблені мої "СЧ"), що вразили мене і завоювали мою прихильність беззаперечно!  Познайомила нас керівник Білоославського ПЛАСТу п. Леся Бойко.

Не тільки в Дніпрі бібліотека дружить з пластунами, за 1000 км. - такі самі вподобання, пластуни - активні читачі, легкі на підйом.
Не буду розкривати передчасно всіх ідей, на які надихнула мене сьогоднішня зустіч. Деякі можна буде реалізувати вже в липні-серпні, а інші - з початком навчального року.

А поки я тут, мене чекає спільна "Книжкова мандрівка" на одну з Карпатських вершин. На яку? На вершину моєї мрії! :) 

10 червня 1944 славний син українського народу був закатований в концтаборі Заксенгаузен...

ПЛАСТОВИЙ КАПЕЛЮХ

Він висить в мене в хаті на стіні,
Широкополий, трошечки прим'ятий,
І ось, здається, нині вже вдесяте
Киває і всміхається мені.

Він оптиміст, яких є мало в світі,
В стоїка такого не знайти.
От і тепер: попробував би ти
Шість місяців так на цвяху чипіти!

Але - близька вже довгожданна путь
По пралісах, по долах і по горах.
Знав дощ, і спека, і роса, і порох,
Від кого, а від нього не втечуть!

На голові, незручно неспокійний,
Він буде озиратись навкруги:
"Ну, й небеса, іде їх берети?
А хмари! А простори вітровійні!

Наплечник - він обвис, немов мертвяк!
А підтягнися, посоромся, брате!
Гедзь пролетів... (мале, але завзяте!)
І що це ноги шкандибають так?"

Увечері ж - о, де узяти мови!
Ліс - чорна прірва. Небо - оксамит.
А ватра, ватра - дивовижний світ,
Золотоцвітний сад казковий!

Брати, в нас дужий і зухвалий сміх,
Усе пригадане тут - не єдине;
Стежки далекі, сонце й верховини
Ми відшукали у собі самих.

Олег Ольжич

Літнє!

"В одне звичайне місто,

В маленьке тихе місто
Приїхав на гастролі
Великий музикант.

Хоча він коник просто,
Хоч із сірник він зростом,
Хоч родом він із поля,
Але значний талант.

У місто цей маестро
Приїхав із оркестром,
Де жаба - бас-гітара,
Жук - скрипка і орган.

І кришталевий дзвоник,
Що мов крижинка дзвонить,
І з ним сурмач-комарик,
І мишка-барабан.

Вже вітерець колише
Розвішані афіши,
Пташиний хор на стрісі
Чекає той момент

І з ним чекає місто,
Коли вже урочисто
Підніметься на сцену
Великий диригент.

Ах, як чудово грали,
Ах, як чудово грали
Симфонію Мі-мози,
Сонату Ре-зеди.

І знали вже надвечір
Цю музику, доречі,
Дорослі і малеча,
Бабусі і діди.

Який музИка вдалий,
Як паличка літала,
Як шурхотів на шиї
Немов метелик бант.

Хоча він коник просто,
Хоч із сірник він зростом,
Всі раптом зрозуміли -
Це видатний талант!

Поїхали артисти,
Вже спить велике місто,
Блищить зірок намисто,
Сплять діти і діди.

І вже на кожнім ґанку
Лунає до світанку
Симфонія Мі-мози,
Соната Ре-зеди..."

Олександр Сергійович Пушкін
(6 червня 1799 - 10 лютого 1837)
Марина Цвєтаєва "Мій Пушкин"
"Памятник Пушкина был не памятник Пушкина (родительный падеж), а  просто Памятник-Пушкина, в  одно  слово,  с  одинаково  непонятными  и  порознь  не существующими понятиями памятника и Пушкина. То, что вечно, под дождем и под снегом, - о, как я вижу эти  нагруженные  снегом  плечи,  всеми  российскими снегами нагруженные и осиленные африканские плечи! - плечами в  зарю  или  в метель, прихожу я или ухожу, убегаю или добегаю, стоит  с  вечной  шляпой  в руке, называется "Памятник Пушкина".
Памятник Пушкина был цель и предел прогулки: от памятника Пушкина -  до памятника Пушкина. Памятник Пушкина был и цель бега: кто скорей  добежит  до Памятник-Пушкина. Только Асина нянька иногда, по простоте, сокращала:  "А у Пушкина - посидим", чем неизменно вызывала мою педантическую поправку: "Не у Пушкина, а у Памятник-Пушкина".
     Памятник Пушкина был и моя первая пространственная мера:  от  Никитских
ворот до памятника Пушкина - верста,  та  самая  вечная  пушкинская  верста,
верста "Бесов", верста "Зимней дороги", верста всей пушкинской жизни и наших детских хрестоматий, полосатая и торчащая, непонятная и принятая {*}.
     {* Там верстою небывалой
     Он торчал передо мной... ("Бесы").
     Пушкин здесь говорит о верстовом столбе. - М. Ц.
     Ни огня, ни черной хаты...
     Глушь и снег...
     Навстречу мне
     Только версты полосаты
     Попадаются одне... ("Зимняя дорога").}
     Памятник Пушкина был - обиход, такое же действующее лицо детской жизни,
как рояль или за окном городовой Игнатьев, - кстати, стоявший почти  так  же
непреложно, только не так высоко,  -  памятник  Пушкина  был  одна  из  двух
(третьей не было), ежедневных неизбежных прогулок - на  Патриаршие  пруды  -
или к Памятник-Пушкину. И я предпочитала - к  Памятник-Пушкину,  потому  что
мне нравилось, раскрывая  и  даже  разрывая  на  бегу  мою  белую  дедушкину
карльсбадскую удавочную "кофточку", к нему  бежать  и  добежав  обходить,  а
потом, подняв голову, смотреть на чернолицего  и  чернорукого  великана,  на
меня не глядящего, ни на кого и ни на что в моей жизни не похожего. А иногда
просто на  одной  ноге  обскакивать.  А  бегала  я,  несмотря  на  Андрюшину
долговязость и Асину невесомость и собственную  толстоватостъ  -  лучше  их,
лучше всех: от чистого чувства чести: добежать,  а  потом  уж  лопнуть.  Мне
приятно, что именно памятник Пушкина был первой победой моего бега.
     С памятником Пушкина  была  и  отдельная  игра,  моя  игра,  а  именно:
приставлять к его подножью мизинную, с  детский  мизинец,  белую  фарфоровую куколку - они продавались в посудных лавках, кто в  конце  прошлого  века  в Москве рос - знает, были  гномы  под  грибами,  были  дети  под  зонтами,  - приставлять  к  гигантову  подножью  такую  фигурку  и,  постепенно  проходя взглядом снизу вверх весь гранитный отвес, пока голова не отваливалась, рост - сравнивать.
     Памятник Пушкина был и моей первой встречей с  черным  и  белым:  такой
черный! такая белая! - и так как черный был явлен гигантом,  а  белый  -
комической фигуркой, и так как непременно - нужно  выбрать,  я  тогда  же  и
навсегда выбрала черного, а не белого, черное,  а  не  белое:  черную  думу,
черную долю, черную жизнь.
     Памятник Пушкина был и моей первой встречей  с  числом:  сколько  таких
фигурок нужно поставить одна на другую, чтобы получился памятник Пушкина.  И
ответ был уже тот, что и сейчас: "Сколько ни ставь"... с  горделиво-скромным
добавлением: "Вот если бы сто м_е_н_я, тогда - м_о_ж_е_т, потому что я  ведь
еще вырасту"... И, одновременно: "А если одна на другую сто фигурок, выйду -
я?" И ответ: "Нет, не потому что я большая, а потому  что  я  живая,  а  они
фарфоровые".
     Так что памятник Пушкина был  и  моей  первой  встречей  с  материалом:
чугуном, фарфором, гранитом - и своим.
     Памятник Пушкина со мной под ним и фигуркой подо мной был и моим первым наглядным уроком иерархии: я перед фигуркой великан, но я перед  Пушкиным  - я. То есть маленькая девочка. Но которая вырастет. Я для фигурки -  то,  что Памятник-Пушкина - для меня. Но что же тогда для фигурки - Памятник-Пушкина? И после мучительного думанья -  внезапное  озарение:  а  он  для  нее  такой большой, что она его просто не видит. Она думает - дом. Или -  гром.  А  она для него - такая уж маленькая, что он ее тоже - просто не видит. Он  думает:
просто блоха. А меня - видит. Потому что я большая и толстая.  И  скоро  еще
подрасту.
     Первый урок числа, первый урок масштаба, первый урок материала,  первый
урок иерархии, первый урок мысли и, главное, наглядное  подтверждение  всего моего  последующего  опыта:  из  тысячи  фигурок,  даже   одна   на   другую поставленных, не сделаешь Пушкина.
     ...Потому что мне нравилось от него вниз по песчаной  и  снежной  аллее
идти и к нему, по песчаной или снежной аллее, возвращаться, - к его спине  с
рукой, к его руке за спиной, потому что стоял он всегда спиной, от него  -
спиной и к нему - спиной, спиной ко всем и всему, и гуляли мы всегда ему в
спину, так же как сам бульвар  всеми  тремя  аллеями  шел  ему  в  спину,  и
прогулка была такая долгая, что каждый раз мы с бульваром забывали, какое  у
него лицо, и каждый раз лицо было новое, хотя такое же  черное.  (С  грустью
думаю, что последние деревья до него так и не узнали, какое у него лицо).
     Памятник Пушкина я любила за черноту - обратную белизне наших  домашних
богов. У тех глаза были совсем белые, а у Памятник-Пушкина - совсем  черные,
совсем полные. Памятник-Пушкина был совсем черный, как  собака,  еще  черней собаки, потому что у самой черной из них всегда над  глазами  что-то  желтое или под шеей что-то белое. Памятник Пушкина был черный, как рояль. И если бы мне потом совсем не сказали, что Пушкин - негр, я бы  знала,  что  Пушкин  - негр.
     От памятника Пушкина у меня и моя безумная любовь к черным, пронесенная
через всю жизнь, по сей день полыщенность всего существа, когда случайно,  в
вагоне трамвая или ином, окажусь с черным - рядом. Мое белое убожество бок о бок с черным божеством. В каждом негре я люблю Пушкина  и  узнаю  Пушкина  - черный памятник Пушкина моего дограмотного младенчества и всея России.
     ...Потому что мне нравилось, что уходим мы или приходим, а он -  всегда
стоит. Под снегом, под летящими листьями, в заре, в синеве, в мутном  молоке
зимы - всегда стоит.
     Наших богов иногда, хоть  редко,  но  переставляли.  Наших  богов  под
Рождество и под Пасху тряпкой обмахивали. Этого  же  мыли  дожди  и  сушили
ветра. Этот - всегда стоял.
     Памятник  Пушкина  был  первым  моим  видением   неприкосновенности   и
непреложности.
     - На Патриаршие пруды или...?
     - К Памятник-Пушкину!
     На Патриарших прудах - патриархов не было".