Бачити серцем
Цього листопада в Тебе, друже, є можливість побачити на кіноекранах нашого міста драматичну кінострічку «Поводир», яку зняв режисер Олесь Санін (сценарій спільно з Олександром Ірванцем). Історія ця про подорожі американського хлопчика та українського сліпого музиканта радянською Україною у тридцяті роки роки минулого століття.
Реальні події. Наша історія, наш біль...
Історія про розстріляний конгрес бандуристів в 30-х роках ХХ ст. Їх зібрали на кобзарський з'їзд зі всієї України до тодішньої столиці - міста Харкова. Всім учасникам наказали з'явитись з інструментами.
"Кобзарі, бандуристи, лірники приїхали на конґрес із цілої України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сот їх присутніми на конґресі. Це був живий музей, жива історія України, всі її пісні, її музика і поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці жалісні співці були вбиті.
30 грудня 1930 року. Настав день відкриття з’їзду. Кобзарі заповнили один із кращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен зодягнутий у святкову вишиванку.
З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченкового «Реве та стогне Дніпр широкий…». Уявіть, увесь зал (а зібралися майстри найвищої проби) натхненно співає!..
Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й надвечір’я, можна було б на сьогодні закінчити… Але хтось утримував всіх. Якась тривога вповзала в серця делегатів. А тим часом на всіх виходах із залу з’явилися молодики у цивільному, але з явно військовою виправкою. Невдовзі ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити на подвір’я, а там уже вантажівки. Кобзарів, а це були переважно літні люди, щільно пакували в машини і, прикривши брезентом, кудись везли. Ніхто ні на які питання не відповідав.
Валка машин мчала нічними вулицями Харкова в бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому тупику, вже стояв ешелон — десяток «телячих» вагонів.
Уже через годину всі делегати недавнього з’їзду були у вагонах. Забряжчали засуви, пролунала команда і потяг рушив. І тут, підкоряючись велінню серця, ешелон заспівав:
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…»
Повантаживши до ешелону, їх підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…
На пленумі Всеукраїнського комітету спілки працівників мистецтв
у грудні 1933р. комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти кобзу і бандуру "класово-ворожими".
Друкують лише "викривальні" матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: "Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості протягають старий націоналістичний мотлох" чи "…треба вжити якнайрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму". А тим часом музичні фабрики влада зобов'язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти "кудєсніци-гармошки", "кудєсніки-баяни" і "кудєсніци-балалайки". До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників. Юрій Смолич писав: "Кобза заховує в собі повну небезпеку, бо надто міцно зв'язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацькою й Січі Запорозької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу тисне середньовічний хлам жупана й шароварів".
Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару по колишньому кобзарству".
(Marianna Bondarkova)
