Ніч огорнула мою Україну.
В небі високо засяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?

Може, ті зорі – то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи?
...А серед них скільки було дітей!..
Їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...
Не пройтися щасливими лісом, ні полем...
Голод знищив життя і сподівання...
Збережи, Боже, рід наш!
Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...
Свічку поставлю в вікні. Запалю.
Прошепчу я тихенько молитву свою-
Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить-
Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,
Щоб Душа ця загублена спокій знайшла- 

І у Вічність до Бога вона відійшла.

****

Співають коники у житі,

А жито мріє на ланах.

Отак би в світі жити й жити,

Аби лиш хліб у хаті пах.

Аби лиш хліб... А як немає?

Тоді немає і життя.

Народ мій ціну й крихті знає –

Він повернувся з небуття».

 

****

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

           ****

Чому сумує, плаче дзвін

І біль сердець в одне єднає?

Що розповісти хоче він,

Про що сьогодні нагадає?

Тривожні спогади ураз

Свічки очима розіп’яли,

Немов з минулого до нас

Вони із докором казали:

- Хто відповість за ту біду,

Що голодом людей косила,

Що в Україні не одну

Убила гордість, пісню, силу?

Не встануть свідки із могил.

Вони й тоді не говорили,

Бо голод їх позбавив сил…

А за селом росли могили.

Встає історія з пітьми,

Словами фактів промовляє

І хоче, щоб судили ми,

Бо заповіт від мертвих має.

Вона бідою, горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє,

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє

У полі висохли криниці.

Ніхто не сіяв, не орав,

Голодний рік, мов чорна птиця,

Над краєм змореним літав.        

                   * **

Ти кажеш, не було голодомору,

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно винесли дотла?

Як, навіть, варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору,

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, −

Греби, нічого людям не лишай!

***

ГОЛОДОМОР

Свіча горить – душа вогнем палає,

Рокам не стерти біль страшних часів…

І кожен українець пам’ятає

Закон про п’ять смертельних колосків.

Мільйони душ, загублених терором,

Цю землю залишили назавжди.

Вбивали їх кати голодомором –

Лише за те, що вільними були.

В страшенних муках люди помирали,

Здіймалася до неба їх душа…

Хто ще не вмер, того живцем ховали –

Така страшна прийшла до нас біда…

Рови тоді укрилися тілами,

Омилась кров’ю рідна нам земля,

А з неба гірко плакали сльозами

Ті, що померли, – не проживши й дня.

Не зможемо забути ми ніколи,

І викреслити з пам’яті роки –

Знущання, вбивства та голодомори

Червоної, нестерпної чуми!

***

Холод. Пустка. Тридцять третій…

Вождь народів на портреті.

В хаті голод. Плач лунає.

Маму тихо син благає:

- Мамо, мамочко, матусю,

Я померти так боюся.

Мені б хлібця зовсім трішки -

Встав би я тоді на ніжки

Мати сльози утирає,

Худе тільце пригортає

- Ой, кровиночко рідненька,

Як би ж знала твоя ненька,

Що будеш ти так страждати,

В мене їстоньки благати

Я ж пшеничку доглядала,

У снопи її в’язала

Був у всіх врожай багатий

Та достаток в кожній хаті

І корівоньку я мала,

Молочко тобі давала

Прийшли іроди прокляті-

Стало пусто в нашій хаті

Геть усе позабирали,

Що змогли, повигрібали,

А тепер моя дитина

На моїх очах і гине

Зачекай, мій милий сину,

Ось піду до Василини,

Може дасть, хоча б краплину

Молочка для тебе, сину

На коліна припадала,

Так просила, так благала

Жінка, правда, пожаліла,

То ж назад, мов птах, летіла

- Сину, глянь сюди, маленький,

Що принесла тобі ненька

Тихо спить дитятко босе –

Більше їстоньки не просить

Гірко мати заридала,

Руки в відчаї ламала:

- Боже! Чом ти нас покинув?

Чом забрав мою дитину?

Холод. Пустка. Тридцять третій…

Вождь народів на портреті.

Тихо. Мати заніміла.

В вічність з сином одлетіла.

Свічка-пам’ять

Знов прокинулись ранки холодні.
Дощ хрестами в сніжинках застиг.
Поминаючи мертвих сьогодні,
Ми рятуєм майбутнє живих.

День жалю... День скорботи, печалі
Запалив нашу пам’ять. Свічки –
Це ті душі, листочки опалі,
Хто став тінню в голодні роки.

Без притулку у храмі Господнім,
Поміж хвилями Лети-ріки
Стогнуть душі, бо в серці народнім
Проросли забуття колючки.

Полікуймо свічею-зорею
День минулий. Згадаймо усіх,
Хто любов’ю живою своєю
Поділитися з нами не встиг…

Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти.

***

За храм збезчещений, собор в руїні,

За кров братів мордованих в підвалах,

За смерти жах і голод в Україні,

За тих святих, що на хрестах вмирали,

Щоб діти вольними жили у славі,

За підступ, поєне в отруті лезо,

Сибір, Соловки, Казахстан, Березу

Прости їм, Боже! Я не маю права!