"БібліоГостини" / або "Клуб 13-ти: Дніпро-Львів"

Люб'язні господарі - пані Марія (б/ф №13, Львів)

і вдячні гості - О.С. (б/ф №13, Дніпро)

Знаєте, в чому сила соціальних мереж? Вони дають можливість знаходити однодумців в різних куточках країни і за її межами. Так, дякуючи всесильному Фейсбуку,  народилась ідея "БібліоГостин".

В самісінькому центрі Львова, в старовинному будинку з височенними стелями, розташована філія №13 міської бібліотеки для дітей. Тут все по-львівськи: через брак місця львів'янам доводиться опановувати мистецтво жити в висоту, майже віртуозно використовувати вертикальну площу - шафки з книгами до неба і драбинки, щоби досягати до верхніх поличок.
Як працюється колегам в центрі міста, яке є культурним центром країни? Вам цікаво? Мені також.

"Кікімора" дитячими руками

Дружба з дитячими видавництвами (звичайно, "Видавництво Старого Лева"); громадськими організаціями - дитячими (звичайно, ПЛАСТ) і дорослими ("Форум видавців"); довколишніми школами (і літніми пришкільними таборами); праця комп'ютерного центру (програма "Бібліоміст" і що шукають в Інтернеті сучасні читачі); краєзнавчий напрямок; волонтерська допомога військовим - теми нашої розмови.
Окрема тема - ремонт і облаштування читального залу меценатами. Якими? Розкажу по приїзду. В нашому місті вони теж є.:)

 ...І на десерт - запашна львівська кава.

Лісові ліхтарики

Ліхтарики, ліхтарики, зелені, жовті, сині,

І ще такі усміхнені від них лягають тіні.

Ліхтарики, ліхтарики, неначе сни дитячі,

І з іскрою захоплення, і з відблиском удачі. 

Ліхтарики, ліхтарики, краплинки зір чи неба,

І радісне захоплення ховати нам не треба.

Ліхтарики, ліхтарики, строката чудасія,

Мов запускає видумка розписаного змія. 

Ліхтарики, ліхтарики, зелені, сині, жовті,

Горять веселим полум’ям і в березні, і в жовтні.

Ліхтарики, ліхтарики, неначе сни дитячі,

І з іскрою захоплення, і з відблиском удачі.

Вадим Крищенко

Літні читання
Дорогий наш читач, прийшло літо, а з ним і багато вільного від школи часу, який можна витратити з користю. Безліч книжок чекають на тебе. Поезії, романи, п'єси, оповідання, легенди, - всі вони готові відкрити свої таємниці вдячному читачеві. А щоби не загубитись в книжковому морі, пропонуємо тобі в допомогу списки літнього читання.

Свій до свого по своє / або в гостях у колег

Гарна ідея по обміну досвідом між бібліотекарями з різних регіонів почала реалізовуватись в Україні. І хоча на такий семінар мені не судилось попасти, частину своєї відпустки вирішила витратити на спілкування з колегами-бібліотекарями Франківщини і Львівщини.
Перша зустріч - гірське село Білі Ослави, Надвірнянський район, Івано-Франківської області. Маленька сільська бібліотека розмістилась в учительському будинку, що в самому центрі села. Цей культурний центр (а він таки центр, бо клубу в селі нема) займає два поверхи. На нижньому - дитячий відділ, на верхній до дорослого відділу ведуть дерев'яні вузенькі сходи. По стінам - грамоти, нагороди, подяки, портрети. В куті (проситься порівняння з іконою) - портрет Марійки Підгірянки, яка народилась в Ославах. Фонд маленький - 8 тисяч, більше ніж скромний. Але дуже гарно і затишно. Всюди вишиті рушники і серветки, ткані гуцульські хідники, підписані виставочки оформлені з любов'ю.

Фантазії бібліотекарки пані Надії Гринюк можна по-доброму позаздрити: гаївки, екологічні заняття, літературні вечори ...і "Солодкі читання" (улюблені мої "СЧ"), що вразили мене і завоювали мою прихильність беззаперечно!  Познайомила нас керівник Білоославського ПЛАСТу п. Леся Бойко.

Не тільки в Дніпрі бібліотека дружить з пластунами, за 1000 км. - такі самі вподобання, пластуни - активні читачі, легкі на підйом.
Не буду розкривати передчасно всіх ідей, на які надихнула мене сьогоднішня зустіч. Деякі можна буде реалізувати вже в липні-серпні, а інші - з початком навчального року.

А поки я тут, мене чекає спільна "Книжкова мандрівка" на одну з Карпатських вершин. На яку? На вершину моєї мрії! :) 

10 червня 1944 славний син українського народу був закатований в концтаборі Заксенгаузен...

ПЛАСТОВИЙ КАПЕЛЮХ

Він висить в мене в хаті на стіні,
Широкополий, трошечки прим'ятий,
І ось, здається, нині вже вдесяте
Киває і всміхається мені.

Він оптиміст, яких є мало в світі,
В стоїка такого не знайти.
От і тепер: попробував би ти
Шість місяців так на цвяху чипіти!

Але - близька вже довгожданна путь
По пралісах, по долах і по горах.
Знав дощ, і спека, і роса, і порох,
Від кого, а від нього не втечуть!

На голові, незручно неспокійний,
Він буде озиратись навкруги:
"Ну, й небеса, іде їх берети?
А хмари! А простори вітровійні!

Наплечник - він обвис, немов мертвяк!
А підтягнися, посоромся, брате!
Гедзь пролетів... (мале, але завзяте!)
І що це ноги шкандибають так?"

Увечері ж - о, де узяти мови!
Ліс - чорна прірва. Небо - оксамит.
А ватра, ватра - дивовижний світ,
Золотоцвітний сад казковий!

Брати, в нас дужий і зухвалий сміх,
Усе пригадане тут - не єдине;
Стежки далекі, сонце й верховини
Ми відшукали у собі самих.

Олег Ольжич

Літнє!

"В одне звичайне місто,

В маленьке тихе місто
Приїхав на гастролі
Великий музикант.

Хоча він коник просто,
Хоч із сірник він зростом,
Хоч родом він із поля,
Але значний талант.

У місто цей маестро
Приїхав із оркестром,
Де жаба - бас-гітара,
Жук - скрипка і орган.

І кришталевий дзвоник,
Що мов крижинка дзвонить,
І з ним сурмач-комарик,
І мишка-барабан.

Вже вітерець колише
Розвішані афіши,
Пташиний хор на стрісі
Чекає той момент

І з ним чекає місто,
Коли вже урочисто
Підніметься на сцену
Великий диригент.

Ах, як чудово грали,
Ах, як чудово грали
Симфонію Мі-мози,
Сонату Ре-зеди.

І знали вже надвечір
Цю музику, доречі,
Дорослі і малеча,
Бабусі і діди.

Який музИка вдалий,
Як паличка літала,
Як шурхотів на шиї
Немов метелик бант.

Хоча він коник просто,
Хоч із сірник він зростом,
Всі раптом зрозуміли -
Це видатний талант!

Поїхали артисти,
Вже спить велике місто,
Блищить зірок намисто,
Сплять діти і діди.

І вже на кожнім ґанку
Лунає до світанку
Симфонія Мі-мози,
Соната Ре-зеди..."

Олександр Сергійович Пушкін
(6 червня 1799 - 10 лютого 1837)
Марина Цвєтаєва "Мій Пушкин"
"Памятник Пушкина был не памятник Пушкина (родительный падеж), а  просто Памятник-Пушкина, в  одно  слово,  с  одинаково  непонятными  и  порознь  не существующими понятиями памятника и Пушкина. То, что вечно, под дождем и под снегом, - о, как я вижу эти  нагруженные  снегом  плечи,  всеми  российскими снегами нагруженные и осиленные африканские плечи! - плечами в  зарю  или  в метель, прихожу я или ухожу, убегаю или добегаю, стоит  с  вечной  шляпой  в руке, называется "Памятник Пушкина".
Памятник Пушкина был цель и предел прогулки: от памятника Пушкина -  до памятника Пушкина. Памятник Пушкина был и цель бега: кто скорей  добежит  до Памятник-Пушкина. Только Асина нянька иногда, по простоте, сокращала:  "А у Пушкина - посидим", чем неизменно вызывала мою педантическую поправку: "Не у Пушкина, а у Памятник-Пушкина".
     Памятник Пушкина был и моя первая пространственная мера:  от  Никитских
ворот до памятника Пушкина - верста,  та  самая  вечная  пушкинская  верста,
верста "Бесов", верста "Зимней дороги", верста всей пушкинской жизни и наших детских хрестоматий, полосатая и торчащая, непонятная и принятая {*}.
     {* Там верстою небывалой
     Он торчал передо мной... ("Бесы").
     Пушкин здесь говорит о верстовом столбе. - М. Ц.
     Ни огня, ни черной хаты...
     Глушь и снег...
     Навстречу мне
     Только версты полосаты
     Попадаются одне... ("Зимняя дорога").}
     Памятник Пушкина был - обиход, такое же действующее лицо детской жизни,
как рояль или за окном городовой Игнатьев, - кстати, стоявший почти  так  же
непреложно, только не так высоко,  -  памятник  Пушкина  был  одна  из  двух
(третьей не было), ежедневных неизбежных прогулок - на  Патриаршие  пруды  -
или к Памятник-Пушкину. И я предпочитала - к  Памятник-Пушкину,  потому  что
мне нравилось, раскрывая  и  даже  разрывая  на  бегу  мою  белую  дедушкину
карльсбадскую удавочную "кофточку", к нему  бежать  и  добежав  обходить,  а
потом, подняв голову, смотреть на чернолицего  и  чернорукого  великана,  на
меня не глядящего, ни на кого и ни на что в моей жизни не похожего. А иногда
просто на  одной  ноге  обскакивать.  А  бегала  я,  несмотря  на  Андрюшину
долговязость и Асину невесомость и собственную  толстоватостъ  -  лучше  их,
лучше всех: от чистого чувства чести: добежать,  а  потом  уж  лопнуть.  Мне
приятно, что именно памятник Пушкина был первой победой моего бега.
     С памятником Пушкина  была  и  отдельная  игра,  моя  игра,  а  именно:
приставлять к его подножью мизинную, с  детский  мизинец,  белую  фарфоровую куколку - они продавались в посудных лавках, кто в  конце  прошлого  века  в Москве рос - знает, были  гномы  под  грибами,  были  дети  под  зонтами,  - приставлять  к  гигантову  подножью  такую  фигурку  и,  постепенно  проходя взглядом снизу вверх весь гранитный отвес, пока голова не отваливалась, рост - сравнивать.
     Памятник Пушкина был и моей первой встречей с  черным  и  белым:  такой
черный! такая белая! - и так как черный был явлен гигантом,  а  белый  -
комической фигуркой, и так как непременно - нужно  выбрать,  я  тогда  же  и
навсегда выбрала черного, а не белого, черное,  а  не  белое:  черную  думу,
черную долю, черную жизнь.
     Памятник Пушкина был и моей первой встречей  с  числом:  сколько  таких
фигурок нужно поставить одна на другую, чтобы получился памятник Пушкина.  И
ответ был уже тот, что и сейчас: "Сколько ни ставь"... с  горделиво-скромным
добавлением: "Вот если бы сто м_е_н_я, тогда - м_о_ж_е_т, потому что я  ведь
еще вырасту"... И, одновременно: "А если одна на другую сто фигурок, выйду -
я?" И ответ: "Нет, не потому что я большая, а потому  что  я  живая,  а  они
фарфоровые".
     Так что памятник Пушкина был  и  моей  первой  встречей  с  материалом:
чугуном, фарфором, гранитом - и своим.
     Памятник Пушкина со мной под ним и фигуркой подо мной был и моим первым наглядным уроком иерархии: я перед фигуркой великан, но я перед  Пушкиным  - я. То есть маленькая девочка. Но которая вырастет. Я для фигурки -  то,  что Памятник-Пушкина - для меня. Но что же тогда для фигурки - Памятник-Пушкина? И после мучительного думанья -  внезапное  озарение:  а  он  для  нее  такой большой, что она его просто не видит. Она думает - дом. Или -  гром.  А  она для него - такая уж маленькая, что он ее тоже - просто не видит. Он  думает:
просто блоха. А меня - видит. Потому что я большая и толстая.  И  скоро  еще
подрасту.
     Первый урок числа, первый урок масштаба, первый урок материала,  первый
урок иерархии, первый урок мысли и, главное, наглядное  подтверждение  всего моего  последующего  опыта:  из  тысячи  фигурок,  даже   одна   на   другую поставленных, не сделаешь Пушкина.
     ...Потому что мне нравилось от него вниз по песчаной  и  снежной  аллее
идти и к нему, по песчаной или снежной аллее, возвращаться, - к его спине  с
рукой, к его руке за спиной, потому что стоял он всегда спиной, от него  -
спиной и к нему - спиной, спиной ко всем и всему, и гуляли мы всегда ему в
спину, так же как сам бульвар  всеми  тремя  аллеями  шел  ему  в  спину,  и
прогулка была такая долгая, что каждый раз мы с бульваром забывали, какое  у
него лицо, и каждый раз лицо было новое, хотя такое же  черное.  (С  грустью
думаю, что последние деревья до него так и не узнали, какое у него лицо).
     Памятник Пушкина я любила за черноту - обратную белизне наших  домашних
богов. У тех глаза были совсем белые, а у Памятник-Пушкина - совсем  черные,
совсем полные. Памятник-Пушкина был совсем черный, как  собака,  еще  черней собаки, потому что у самой черной из них всегда над  глазами  что-то  желтое или под шеей что-то белое. Памятник Пушкина был черный, как рояль. И если бы мне потом совсем не сказали, что Пушкин - негр, я бы  знала,  что  Пушкин  - негр.
     От памятника Пушкина у меня и моя безумная любовь к черным, пронесенная
через всю жизнь, по сей день полыщенность всего существа, когда случайно,  в
вагоне трамвая или ином, окажусь с черным - рядом. Мое белое убожество бок о бок с черным божеством. В каждом негре я люблю Пушкина  и  узнаю  Пушкина  - черный памятник Пушкина моего дограмотного младенчества и всея России.
     ...Потому что мне нравилось, что уходим мы или приходим, а он -  всегда
стоит. Под снегом, под летящими листьями, в заре, в синеве, в мутном  молоке
зимы - всегда стоит.
     Наших богов иногда, хоть  редко,  но  переставляли.  Наших  богов  под
Рождество и под Пасху тряпкой обмахивали. Этого  же  мыли  дожди  и  сушили
ветра. Этот - всегда стоял.
     Памятник  Пушкина  был  первым  моим  видением   неприкосновенности   и
непреложности.
     - На Патриаршие пруды или...?
     - К Памятник-Пушкину!
     На Патриарших прудах - патриархов не было".

Солодкі моменти зі святкування Дня захисту дітей та кінця навчального року в таборі ім. Терешковой

Центральна Бібліотечна Система для дітей та профспілковий комітет МКП "Дніпропетровський електротранспорт"

"Солодкий смак дитинства"

Наші герої

 На станції "Казковий конструктор"

 В тенетах у Павука

 Кіт Том

На станції у Скаженої Білочки

У черепахи Тортілли

 Чаклуємо над запрошенням на бал