В небі високо засяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?
Може, ті зорі – то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи?
...А серед них скільки було дітей!..
Їм не бачити більше земної краси.
Ніколи вже їм не пізнати Кохання...
Не пройтися щасливими лісом, ні полем...
Голод знищив життя і сподівання...
Збережи, Боже, рід наш!
Повернись до нас, Доле!
Раптом туга стискає душу мою...
Свічку поставлю в вікні. Запалю.
Прошепчу я тихенько молитву свою-
Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.
Хай світло від свічки у небо летить-
Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,
Щоб Душа ця загублена спокій знайшла-
****А жито мріє на ланах.Отак би в світі жити й жити,Аби лиш хліб у хаті пах.Аби лиш хліб... А як немає?Тоді немає і життя.Народ мій ціну й крихті знає –Він повернувся з небуття».
****Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.Заплачте разом, а не наодинці.Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,Що мали зватись гордо — українці.Заплачте! Затужіть! Заголосіть!Померлі люди стогнуть з тої днини,Й благають: українці, донесітьСтражденний біль голодної країни.Згадайте нас — бо ми ж колись жили.Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!Ми в цій землі житами проросли,Щоб голоду не знали люди вічно.
****
Чому сумує, плаче дзвін
І біль сердець в одне єднає?
Що розповісти хоче він,
Про що сьогодні нагадає?
Тривожні спогади ураз
Свічки очима розіп’яли,
Немов з минулого до нас
Вони із докором казали:
- Хто відповість за ту біду,
Що голодом людей косила,
Що в Україні не одну
Убила гордість, пісню, силу?
Не встануть свідки із могил.
Вони й тоді не говорили,
Бо голод їх позбавив сил…
А за селом росли могили.
Встає історія з пітьми,
Словами фактів промовляє
І хоче, щоб судили ми,
Бо заповіт від мертвих має.
Вона бідою, горем вчить,
Щоб не забулось незабутнє,
Бо там, де пам'ять не мовчить,
Там щастям повниться майбутнє
У полі висохли криниці.
Ніхто не сіяв, не орав,
Голодний рік, мов чорна птиця,
Над краєм змореним літав.
* **
Ти кажеш, не було голодомору,
А бачив ти в селі пусту комору,
З якої зерно винесли дотла?
Як, навіть, варево виймали з печі
І забирали прямо із горшків,
Окрайці виривали з рук малечі
І з торбинок нужденних стариків?
Ти кажеш, не було голодомору,
Чому ж тоді, як був і урожай,
Усе суціль викачували з двору, −
Греби, нічого людям не лишай!
***
ГОЛОДОМОР
Свіча горить – душа вогнем палає,
Рокам
не стерти біль страшних часів…
І кожен українець пам’ятає
Закон про п’ять смертельних колосків.
Мільйони душ, загублених терором,
Цю землю залишили назавжди.
Вбивали їх кати голодомором –
Лише за те, що вільними були.
В страшенних муках люди помирали,
Здіймалася до неба їх душа…
Хто ще не вмер, того живцем ховали –
Така страшна прийшла до нас біда…
Рови тоді укрилися тілами,
Омилась кров’ю рідна нам земля,
А з неба гірко плакали сльозами
Ті, що померли, – не проживши й дня.
Не зможемо забути ми ніколи,
І викреслити з пам’яті роки –
Знущання, вбивства та голодомори
Червоної, нестерпної чуми!
***
Холод. Пустка. Тридцять третій…
Вождь народів на портреті.
В хаті голод. Плач лунає.
Маму тихо син благає:
- Мамо, мамочко, матусю,
Я померти так боюся.
Мені б хлібця зовсім трішки -
Встав би я тоді на ніжки
Мати сльози утирає,
Худе тільце пригортає
- Ой, кровиночко рідненька,
Як би ж знала твоя ненька,
Що будеш ти так страждати,
В мене їстоньки благати
Я ж пшеничку доглядала,
У снопи її в’язала
Був у всіх врожай багатий
Та достаток в кожній хаті
І корівоньку я мала,
Молочко тобі давала
Прийшли іроди прокляті-
Стало пусто в нашій хаті
Геть усе позабирали,
Що змогли, повигрібали,
А тепер моя дитина
На моїх очах і гине
Зачекай, мій милий сину,
Ось піду до Василини,
Може дасть, хоча б краплину
Молочка для тебе, сину
На коліна припадала,
Так просила, так благала
Жінка, правда, пожаліла,
То ж назад, мов птах, летіла
- Сину, глянь сюди, маленький,
Що принесла тобі ненька
Тихо спить дитятко босе –
Більше їстоньки не просить
Гірко мати заридала,
Руки в відчаї ламала:
- Боже! Чом ти нас покинув?
Чом забрав мою дитину?
Холод. Пустка. Тридцять третій…
Вождь народів на портреті.
Тихо. Мати заніміла.
В вічність з сином одлетіла.
Свічка-пам’ять
Знов прокинулись ранки холодні.
Дощ хрестами в сніжинках застиг.
Поминаючи мертвих сьогодні,
Ми рятуєм майбутнє живих.
День жалю... День скорботи, печалі
Запалив нашу пам’ять. Свічки –
Це ті душі, листочки опалі,
Хто став тінню в голодні роки.
Без притулку у храмі Господнім,
Поміж хвилями Лети-ріки
Стогнуть душі, бо в серці народнім
Проросли забуття колючки.
Полікуймо свічею-зорею
День минулий. Згадаймо усіх,
Хто любов’ю живою своєю
Поділитися з нами не встиг…
Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти.
***
За храм збезчещений, собор в руїні,
За кров братів мордованих в підвалах,
За смерти жах і голод в Україні,
За тих святих, що на хрестах вмирали,
Щоб діти вольними жили у славі,
За підступ, поєне в отруті лезо,
Сибір, Соловки, Казахстан, Березу
Прости їм, Боже! Я не маю права!
Немає коментарів:
Дописати коментар