Організовують Пласт. Дніпро., Молодіжний центр STRUM і Спільнота активної молоді - САМ

 У День пам’яті жертв Голодоморів на Європейській площі відбудеться символічна акція “Їдло 1932-33”.

Ми пропонуємо мешканцям міста скуштувати страви, які вимушені були їсти українці, аби вижити в часи комуністичного режиму. Це суп з кори та хвої, млинці з трави, картопляного лушпиння та качанів кукурудзи. Рецепти страв отримані завдяки консультаціям Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» та книзі "Їдло 1933".

Голодомор – страшна трагедія української нації. За даними Інституту національної пам’яті від штучного голоду померло від 4,5 до 7 мільйонів осіб. Тобто у пік смертності в червні 1933 року в Україні помирали щодоби 34 170 осіб. Кожні 5 секунд — 2 людини. Радянська влада знищувала документи та докази своїх злочинів, тому точну кількість жертв порахувати неможливо. Мільйони українців так і залишилися невідомими, безіменними.

15:00 - початок акції "Їдло 1933"

16:00 – загальнонаціональна акція пам’яті жертв голодоморів «Запали свічку"

Акція носить інформаційний характер і відбуватиметься з дотриманням усіх карантинних заходів безпеки.

Ніч огорнула мою Україну.
В небі високо засяли зорі.
Чому ж до зірок я думкою лину,
Схиляючи голову в тихій покорі?

Може, ті зорі – то душі людей,
Які відлетіли в Голодні часи?
...А серед них скільки було дітей!..
Їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...
Не пройтися щасливими лісом, ні полем...
Голод знищив життя і сподівання...
Збережи, Боже, рід наш!
Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...
Свічку поставлю в вікні. Запалю.
Прошепчу я тихенько молитву свою-
Тих, голодних, 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить-
Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,
Щоб Душа ця загублена спокій знайшла- 

І у Вічність до Бога вона відійшла.

****

Співають коники у житі,

А жито мріє на ланах.

Отак би в світі жити й жити,

Аби лиш хліб у хаті пах.

Аби лиш хліб... А як немає?

Тоді немає і життя.

Народ мій ціну й крихті знає –

Він повернувся з небуття».

 

****

Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

           ****

Чому сумує, плаче дзвін

І біль сердець в одне єднає?

Що розповісти хоче він,

Про що сьогодні нагадає?

Тривожні спогади ураз

Свічки очима розіп’яли,

Немов з минулого до нас

Вони із докором казали:

- Хто відповість за ту біду,

Що голодом людей косила,

Що в Україні не одну

Убила гордість, пісню, силу?

Не встануть свідки із могил.

Вони й тоді не говорили,

Бо голод їх позбавив сил…

А за селом росли могили.

Встає історія з пітьми,

Словами фактів промовляє

І хоче, щоб судили ми,

Бо заповіт від мертвих має.

Вона бідою, горем вчить,

Щоб не забулось незабутнє,

Бо там, де пам'ять не мовчить,

Там щастям повниться майбутнє

У полі висохли криниці.

Ніхто не сіяв, не орав,

Голодний рік, мов чорна птиця,

Над краєм змореним літав.        

                   * **

Ти кажеш, не було голодомору,

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно винесли дотла?

Як, навіть, варево виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору,

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, −

Греби, нічого людям не лишай!

***

ГОЛОДОМОР

Свіча горить – душа вогнем палає,

Рокам не стерти біль страшних часів…

І кожен українець пам’ятає

Закон про п’ять смертельних колосків.

Мільйони душ, загублених терором,

Цю землю залишили назавжди.

Вбивали їх кати голодомором –

Лише за те, що вільними були.

В страшенних муках люди помирали,

Здіймалася до неба їх душа…

Хто ще не вмер, того живцем ховали –

Така страшна прийшла до нас біда…

Рови тоді укрилися тілами,

Омилась кров’ю рідна нам земля,

А з неба гірко плакали сльозами

Ті, що померли, – не проживши й дня.

Не зможемо забути ми ніколи,

І викреслити з пам’яті роки –

Знущання, вбивства та голодомори

Червоної, нестерпної чуми!

***

Холод. Пустка. Тридцять третій…

Вождь народів на портреті.

В хаті голод. Плач лунає.

Маму тихо син благає:

- Мамо, мамочко, матусю,

Я померти так боюся.

Мені б хлібця зовсім трішки -

Встав би я тоді на ніжки

Мати сльози утирає,

Худе тільце пригортає

- Ой, кровиночко рідненька,

Як би ж знала твоя ненька,

Що будеш ти так страждати,

В мене їстоньки благати

Я ж пшеничку доглядала,

У снопи її в’язала

Був у всіх врожай багатий

Та достаток в кожній хаті

І корівоньку я мала,

Молочко тобі давала

Прийшли іроди прокляті-

Стало пусто в нашій хаті

Геть усе позабирали,

Що змогли, повигрібали,

А тепер моя дитина

На моїх очах і гине

Зачекай, мій милий сину,

Ось піду до Василини,

Може дасть, хоча б краплину

Молочка для тебе, сину

На коліна припадала,

Так просила, так благала

Жінка, правда, пожаліла,

То ж назад, мов птах, летіла

- Сину, глянь сюди, маленький,

Що принесла тобі ненька

Тихо спить дитятко босе –

Більше їстоньки не просить

Гірко мати заридала,

Руки в відчаї ламала:

- Боже! Чом ти нас покинув?

Чом забрав мою дитину?

Холод. Пустка. Тридцять третій…

Вождь народів на портреті.

Тихо. Мати заніміла.

В вічність з сином одлетіла.

Свічка-пам’ять

Знов прокинулись ранки холодні.
Дощ хрестами в сніжинках застиг.
Поминаючи мертвих сьогодні,
Ми рятуєм майбутнє живих.

День жалю... День скорботи, печалі
Запалив нашу пам’ять. Свічки –
Це ті душі, листочки опалі,
Хто став тінню в голодні роки.

Без притулку у храмі Господнім,
Поміж хвилями Лети-ріки
Стогнуть душі, бо в серці народнім
Проросли забуття колючки.

Полікуймо свічею-зорею
День минулий. Згадаймо усіх,
Хто любов’ю живою своєю
Поділитися з нами не встиг…

Щоб у ранки і теплі, й холодні
Не ішли шикуватись хрести,
Щоб не плакали душі голодні,
Свічку-пам’ять свою захисти.

***

За храм збезчещений, собор в руїні,

За кров братів мордованих в підвалах,

За смерти жах і голод в Україні,

За тих святих, що на хрестах вмирали,

Щоб діти вольними жили у славі,

За підступ, поєне в отруті лезо,

Сибір, Соловки, Казахстан, Березу

Прости їм, Боже! Я не маю права!

Переведіть мене через майдан - вірші та пісні Революції гідності

До Дня Гідності і Свободи

А сотню вже зустріли небеса..
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров´ю перемішана сльоза….
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду — сотник, молодий, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній сивий-сивий..
І рани їхні вже не їм болять..
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло..
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

Людмила Максимлюк (21.02 2014)

170 років з дня народження видатного шотландського письменника Роберта-Луїса Стівенсона, автора безсмертного пригодницького роману "Острів Скарбів".

"Одного разу я накреслив карту острова; вона була старанно і красиво розфарбована. Я назвав свій витвір „Островом скарбів“. Я чув, що існують люди, для яких карти нічого не значать, але не можу собі цього уявити! Назви, обриси лісів, напрямок доріг і річок, доісторичні сліди людини;— от невичерпне джерело для всякого, у кого є очі і хоч на гріш уяви. Коли я спрямував замислений погляд на карту свого Острова, то серед придуманих лісів заворушилися герої моєї майбутньої книги. Засмаглі обличчя їх і блискуча зброя висувалися із найнесподіваніших місць; вони снували туди і сюди, боролися і шукали скарби на декількох квадратних дюймах щільного паперу…"

Цікаве видання 1918 р., перший український переклад - "Острів з закопаними скарбами" (вид. 1918).

Переклади роману, які видавалися за часів, коли Україна ще не здобула Незалежність, страждали не тільки від цензури, але й від того, що перекладачі погано володіли піратською термінологією. Натомість новий український переклад здійснив фахівець з історії піратства, «доклавши максимум зусиль, щоб пірати вісімнадцятого століття віднайшли ту українську, яка б відповідала місцю й часу».

Новий український переклад роману Стівенсона “Острів Скарбів”: Видавництво “Урбіно” (2018). Переклад здійснив Віктор Губарев.

До Дня Української писемності та мови

 9 листопада

На сторінці"Українська мова" сайту https://bit.ly/2IaUF8Z з'явилося нове інтерактивне завдання, яке допоможе перевірити вміння говорити правильно. Друже, заходь за посиланням і перевір свої знання!

КРАЄЗНАВЧА ПОДОРОЖ

5.11.2020 року - дата хоч і не кругла, але варта уваги: 53 роки з дня відкриття Історико-краєзнавчого музею ім. О.Коваля (м. Підгородне).

Дуб Коваля

У містечку Підгородньому, вздовж річки Кільчені, простяглася вулиця Кільченська. Там, під номером 27, розташована садиба покійного бандуриста Олексія Коваля, й там же росте високий, у кілька поверхів, розлогий дуб. Господар обійстя загинув у 1979 році – за рік до висадження цього дерева, то ж вони - людина й дуб - ніколи в житті не бачилися. Та попри це, крислатого називають «дубом Коваля» - і ось чому.

У червні 1980 року донька Олексія Семеновича - пані Леся - поїхала у відпустку, в один з київських будинків відпочинку. Звідти дуже близько до Пущі Водиці, де буяла чудова природа й цілюще повітря додавало відпочивальникам снаги.

Якось, перебуваючи в «зеленій зоні», Леся Олексіївна викопала попід старим дубом декілька його саджанців. Взяла їх разом із земелькою. А літо в тих краях видалося лагідне, не посушливе, та й загалом тінь від рослинності додавала грунту вологості. Саджанці – висотою близько двадцяти сантиметрів. Вища половина ніжних стовбурів була зеленою, а нижня мала коричневий відтінок: це означало, що жолуді розпочали свій ріст минулого, 1979 року. Пані Леся хотіла висадити дубочки в пам'ять про батька, тому й шукала якраз ті, що проросли в рік його загибелі. Вибір породи дерева вона пояснила так: «Кажуть, дуб може жити й тисячу років і весь час вбирати в себе почуту інформацію... Живи, дубе, накручуй нашу родинну інформацію».

Вдома деревця посадили за хатою, з боку сусідів Троїцьких. Вони добре пішли в ріст. Та якось другий чоловік Лесі Олексіївни - Дмитро Петрович Шило - надумав прибудувати майстерню, от і пересадив звідти молоді дубочки… Після пересаджування прижився лише один, якому відвели найпочесніше місце: в палісаднику, перед воротами ліворуч. Це, якщо дивитися з глибини Ковалевого двору. Якщо ж «дуб Коваля» споглядати з боку вулиці, то він – від хати праворуч. Наче воїн-захисник, стоїть на варті рідної садиби.

Дуб виправдав очікування господині: ріс, даруючи людям пам'ять про рідну їй людину, й «накручував інформацію». Робив це, щороку додаючи до своїх дерев’яних кілець ще одне. Невидимі кільця ховалися в уявному зрізі дубового стовбура.

Інформація спочатку здавалася дубові незвичною, незрозумілою, адже будучи зовсім малим у Пущі Водиці, нічого подібного не чув. Там ніхто не грав на бандурі й не співав йому пісень.

Не було серед живих бандуриста Коваля, та пані Леся успадкувала батькову любов до музичного інструменту: часто грала на ньому, сидячи біля маленького Дубка. Виховувала його, мов дитину… Бувало, відчиняла навстіж вікно світлиці, й тоді бандурні переливи, разом зі співом, чулися на подвір’ї й навіть на вулиці. В такі миті малий не почувався самотнім і в темряві зовсім нічого не боявся! То як же йому було не полюбити бандуру?..

Бувало, до господині приходили друзі-однодумці, колеги-музиканти й не тільки, й тоді ще гучніше лунали народні пісні та думи!.. Це дуже подобалося життєрадісному Дубові-молодняку й він швидко додавав у рості.

Спочатку він щиро дивувався, коли його називали «Ковалевим»: навіщо йому ймення, адже він не людина? Хай росте хоч мільйон зеленолистих побратимів, та всі вони – просто дуби. Й тільки він один – Дуб Коваля!.. «Хто цей загадковий чоловік?» – запитувало деревце, тріпочучи молодим листям.

Аж ось пані Леся винесла з хати стінну газету-розкладку з наклеєними чорно-білими фотографіями. Показала гостям, які повсідалися на лавах, взялася розповідати про кожну зі світлин. А Дубок, підгледівши й собі за тим дійством, замилувався портретами вусаня у вишиванці.

- Це мій тато, Олексій Семенович Коваль, бандурист і майстер з виготовлення бандур, - сказала пані Леся, хоч гості добре знали, чиє то зображення. Здавалося, ніби донька Коваля навмисне нагадала про це, відчувши інтерес молоденького дуба. А той уважно слухав, уже пишаючись тим, що названий в пам'ять про талановитого чоловіка.

На той час пані Леся була молодшою господинею, а старша господиня – то її мати, вдова Олексія Семеновича - Олександра Олексіївна Коваль. Мати й донька були повними тезками: прізвище, ім’я та по-батькові – все в них співпадало.

Якось на подвір’ї зібралося багато люду… На той час минуло сімнадцять років, відколи Дуб проклюнувся із жолудя. Досі в своєму житті він не бачив сумних подій. А тут помітив: довкола всі такі стримані й невеселі, тихо стоять на подвір’ї, тримають в руках квіти. Скоро всі вийшли на вулицю і старшу господиню кудись понесли… Хтось промовив, що «в останню путь»… Це сталося в травні 1996 року. Віднині її образ існував тільки на портреті, що висів у Ковалевій хаті. Дуб спостерігав за портретом, зазираючи у віконце.

Минуло 4 роки, і знову Дуб Коваля почув печальну звістку: то листоноша принесла телеграму, де повідомлялося, що чоловік пані Лесі - Дмитро - був убитий в рідному селі на Полтавщині, куди поїхав провідати батьківський дім. Це сталось у травні 2000 року. Поїхала господиня на похорон…

За чотири роки – знову тяжка втрата. Помер син Лесі Олексіївни – Олег. Це сталося в червні 2004 року. Йому було 38 років. Знову садиба Ковалів наповнилася сумом і людьми… Іменний Дуб, як міг, утішав осиротілу матір: розкидистими гілками прикривав від палючого сонця, та чи міг він урятувати від печалі?..

Ще за чотири роки, в грудні 2008-го, пані Леся ховала двоюрідного брата – Івана Васильовича. Він був залюбленим у космос, служив телеметристом на Байконурі, звідки космічні ракети розпочинали свій лет. Цей чоловік із роду Ковалів багатьма своїми вміннями завдячував рідному дядькові - Олексієві Семеновичу, який свого часу працював кіномеханіком, а також знався на техніці, теслярстві, різьбярстві, бджільництві, навіть заснував історико-краєзнавчий музей і був його першим директором.

Засумував Дуб Коваля. Вже й не чекав гарних подій, втішних новин, з острахом проживаючи наступний чотирирічний термін…

Аж раптом, у травні 2009 року, садиба Ковалів несподівано наповнилася гостями, почулися, як і раніше, гучні бандурні переливи! Високий та дебелий Дуб схвильовано затріпотів листям, рахуючи роки… Наче й не очікував сумних новин, адже чотири роки ще не минуло. Але ж бачив багато людей, чи це на добро? Тільки от чому ніхто не в зажурі?..

А то ж було родинне свято! Гості відзначали сторічний ювілей господаря, Олексія Семеновича Коваля, якого Дуб ніколи вживу не бачив та з гордістю носив його ім’я…

Того світлого дня – 31 травня 2009 року – на стіну будинку прикріпили меморіальну дошку з написом: «В цьому будинку жив і працював з 1938 по 1979 рік громадський діяч, кобзар, народний умілець Олекса Коваль». А на стіні Підгородненського історико-краєзнавчого музею з’явилася нова вивіска, що підтверджувала присвоєння цьому закладу імені його засновника й першого директора – О.Коваля.

Так у Підгородньому було увічнено пам'ять про видатного земляка.

Туристи потяглися до двору на вулиці Кільченській: цікаво було побачити меморіальну дошку, почути щось про непересічну людину з вуст його доньки. Дуб Коваля давно мав що сказати про свого знаменитого «тезку», він шелестів своїм листям, бажаючи додати щось від себе. Та люди лиш милувалися його красою, прикидаючи, якого ж це зросту Дуб Коваля?.. А він уже був висотою більше п’ятнадцяти метрів.

Весна 2014 року принесла Дубові велику втіху: якось прийшли діти й дорослі, та й влаштували «посиденьки під кобзаревим дубом»: слухали розповіді Лесі Олексіївни та її гру на бандурі. А потім попросили дозволу викопати саджанці, що густо проросли попід старим уже Дубом. Він вдячно споглядав, як трудяться людські діти, аби і його дітям, пророслим із жолудів, добре жилося на світі… Тоді громадськість відзначала 105-річний ювілей Олекси Коваля, то ж коли учні разом з бібліотекарями й педагогами висадили дубки на території дитячого садка, ця подія стала продовженням вшанування його пам’яті. А новостворену дубову алею назвали Ковалевою.

Історія Ковалевого Дуба продовжується. У 2020 році міцне сорокарічне дерево продовжує радо зустрічати гостей. Розлогими вітами захищає від спеки не лише рідне обійстя, а й чималу частину вулиці. Сорок років - вік для такої породи дерев досить молодий, адже дуби можуть жити понад тисячу років. То ж дуб і надалі продовжує свою добру місію – бути оберегом садиби Ковалів.

Лариса Омельченко

6 листопада 2020 року — 165 років від дня народження Дмитра Івановича Яворницького. До ювілейної дати наші пластуни з Пластового Куреня ч.95 імені Дмитра Яворницького з Музеєм історії Дніпра підготували розповідь про 10 важливих справ Дмитра Івановича, які змінили наше місто. 

🔷 1. Музей. Сучасний музей ім. Яворницького - найстаріший у нашому місті. Саме Дмитро Іванович став його фундатором. Вчений очолював заклад з 1902 до 1933 року. Протягом цього часу фонди музею поповнилися на десятки тисяч

експонатів. У той час завдяки репутації Яворницького до музею передавали цінні предмети як прості вчителі і лікарі, так і високопоставлені чиновники та релігійні діячі. Тоді музей отримав у власність давні стародруки, козацькі реліквії, церковні старожитності, матеріали розкопок тощо. Вже у часи Української революції та за радянської влади Дмитро Іванович став янголом-охоронцем музею. Тоді він домовився з Нестором Махном про охоронну записку для музею, а також до останнього зберігав у залах музею українські реліквії.  Радянська влада недолюблювала Яворницького і навіть звільнила його з посади директора.

🔶 2. Топонімічна реформа. Острожна, Тюремна, Казарменна, Басейна - вулиці з такими "романтичними" назвами побутували у Катеринославі на початку ХХ ст. Багато в чому саме завдяки Яворницькому в місті створили першу топонімічну комісію. Вона функціонувала при Міській Думі. Дмитро Іванович запропонував перейменувати безликі вулиці на честь українських діячів, подій, культурних явищ. Серед назв - вулиці Гайдамацька, Січова, Паланкова, Чумацька, Барвінкова, вулиця Поля, Сірка, Шевченка, Глоби, Хмельницького та ін. На жаль, реформа не була втілена в життя і лише декілька вулиць змінили назви. 

🔷 3. Колекція. Дмитро Іванович був відомим в Україні колекціонером. Він збирав власну колекцію з юних років. У ній, зокрема, було багато козацьких та козацько-церковних старожитностей. Після призначення на посаду директора

катеринославського музею, Дмитро Іванович подарував свою цінну збірку музею, і вона залишилася у нашому місті.

🔶 4. Охорона пам'яток. У 1917 році Яворницький очолив Катеринославський комітет охорони пам'яток старовини й мистецтва України. Вже тоді вчений переймався станом збереження пам'яток в нашому місті та краї. Завдяки його зусиллям до катеринославського музею ім. Поля потрапило майже сто кам'яних ідолів, зокрема, скіфських та половецьких баб. Також вченому вдалося вберегти статую Катерини ІІ, яка зникла вже під час Другої Світової війни. 

🔷 5. Колекція Олександра Поля. Хоч Дмитро Іванович і очолив у місті музей, який був названий на честь Олександра Миколайовича Поля, колекції відомого промисловця там не було. Вона залишилася у спадок дружині Поля - Ользі

Семенівні. Саме Дмитро Іванович зумів вмовити жінку передати цінну колекцію старожитностей до музею. Остаточно це відбулося у 1912 році. 

🔶 6. Університет. Дмитро Іванович Яворницький стояв біля витоків першого Університету у Катеринославі, який був створений у 1918 р. Історик очолив у виші кафедру історії України, яка згодом набула статусу науково-дослідної кафедри українознавства з підпорядкуванням Академії наук. У той час Яворницький розробив також окремий курс історії нашого краю. 

🔷 7. Археологічний з'їзд. Завдяки Д. Яворницькому у Катеринославі в 1905 р. відбулася велика подія загальноімперського значення - ХІІІ Археологічний з'їзд. Готуючись до з'їзду, науковці обстежили наш край у археологічному та етнографічному аспектах і здобули тисячі нових експонатів, які залишилися у місті. Окрім того, така подія привернула увагу багатьох відомих науковців та громадських діячів. Тоді до міста завітала й Олена Пчілка. 

🔶 8. Історія м. Катеринослава. Дмитро Іванович написав ґрунтовну працю, присвячену історії міста Катеринослава. Це була остання його велика монографія, Яворницький закінчив її за три роки до смерті - 1937 році. На жаль, вона була надрукована лише наприкінці 1980-х років.

🔷 9. Порятунок Спасо-Преображенського собору. Вченому вдалося врятувати один з найстаріших храмів нашого міста - Спасо-Преображенський собор.

Наприкінці 1920-х років радянська влада вела вкрай агресивну антирелігійну політику. У рамках цієї "політики" було знищено багато храмів, які мали велику історичну цінність. Така доля могла спіткати й собор, який був свідком "народження" міста Катеринослава. Але Дмитро Іванович запропонував створити у приміщенні храму Антирелігійний музей - і завдяки цьому вдалося врятувати не лише будівлю церкви, але й іконостас. 

🔶 10. Просвіта. Дмитро Іванович Яворницький був активним членом катеринославської "Просвіти" і стояв біля її витоків. Історик влаштовував публічні лекції, часто у супроводі кобзарського співу. Таким чином Яворницький збирав кошти на діяльність товариства, яке - у свою чергу - друкувало українську літературу та влаштовувало просвітницькі вечори. Саме завдяки авторитету вченого у Катеринославі відзначили 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. У більшості міст Російської імперії ювілейний шевченківський вечір був заборонений. У Катеринославі він відбувся під особисту відповідальність Яворницького. 

Звісно, це лише частина важливих справ, які Дмитро Іванович зробив для розвитку нашого міста.

В останні числа жовтня багато людей звертаються до міфології. І пов'язано це з ніччю напередодні Дня Всіх Святих (1 листопада). Останнім часом свято це стало дуже комерціалізоване - завдяки телевізійній рекламі і магазинним розпродажам.
Ми ж пропонуємо звернутися до нашої рідної української міфології.
Мультфільм "Мавка. Лісова пісня", який знятий за мотивами драми-феєрії Лесі Українки + художній домисел творців фільму.

Очікуємо на вихід на екрани при кінці цього року. А поки - тизер фільму:

КРАЄЗНАВЧА ПОДОРОЖ

Друже, ознайомся з відео про акцію "Легенди Старого Кодака", яка відбулась 14 жовтня 2020 року на території старовинного козацького кладовища та фортеці Кодак і приурочена до Дня Українського козацтва і Святої Покрови.

Мета - привернути увагу суспільства до унікального об’єкту – пам’ятки архітектури та історії Національного значення – фортеці Кодак та території козацького кладовища.

В програмі:

* тематична екскурсія фортецею Кодак,

* вшанування пам’яті козаків, молебень,

* виступи істориків та офіційних осіб,

* презентація на території козацького кладовища тематичної ландшафтної інсталяції від дизайнера Світлани Кульбашної,

* екскурсія-лекція на козацькому кладовищі,

*перегляд документального фільму «Козацький батько Дмитро Яворницький»

* та прем`єрний передпоказ фільму «ХАРАКТЕРНИК. ДМИТРО ЯВОРНИЦЬКИЙ».

Це справжній 15-хвилинний фільм про патріотизм, любов до нашої історії та країни, головними героями якого стали небайдужі люди - історики, археологи, громадські активісти, волонтери, представники ветеранських організацій і місцевої влади.

Завдяки акції "Легенди Старого Кодака" звернули увагу громадськості на ті проблеми, які є в цій місцевості, на її історичну цінність та туристичний потенціал. Це лише перший крок у масштабних перетвореннях легендарної Кодацької фортеці і козацького кладовища.

Переглянути фільм можна за посиланням:  https://www.facebook.com/watch/?v=490063538619704