КРАЄЗНАВЧА ПОДОРОЖ

5.11.2020 року - дата хоч і не кругла, але варта уваги: 53 роки з дня відкриття Історико-краєзнавчого музею ім. О.Коваля (м. Підгородне).

Дуб Коваля

У містечку Підгородньому, вздовж річки Кільчені, простяглася вулиця Кільченська. Там, під номером 27, розташована садиба покійного бандуриста Олексія Коваля, й там же росте високий, у кілька поверхів, розлогий дуб. Господар обійстя загинув у 1979 році – за рік до висадження цього дерева, то ж вони - людина й дуб - ніколи в житті не бачилися. Та попри це, крислатого називають «дубом Коваля» - і ось чому.

У червні 1980 року донька Олексія Семеновича - пані Леся - поїхала у відпустку, в один з київських будинків відпочинку. Звідти дуже близько до Пущі Водиці, де буяла чудова природа й цілюще повітря додавало відпочивальникам снаги.

Якось, перебуваючи в «зеленій зоні», Леся Олексіївна викопала попід старим дубом декілька його саджанців. Взяла їх разом із земелькою. А літо в тих краях видалося лагідне, не посушливе, та й загалом тінь від рослинності додавала грунту вологості. Саджанці – висотою близько двадцяти сантиметрів. Вища половина ніжних стовбурів була зеленою, а нижня мала коричневий відтінок: це означало, що жолуді розпочали свій ріст минулого, 1979 року. Пані Леся хотіла висадити дубочки в пам'ять про батька, тому й шукала якраз ті, що проросли в рік його загибелі. Вибір породи дерева вона пояснила так: «Кажуть, дуб може жити й тисячу років і весь час вбирати в себе почуту інформацію... Живи, дубе, накручуй нашу родинну інформацію».

Вдома деревця посадили за хатою, з боку сусідів Троїцьких. Вони добре пішли в ріст. Та якось другий чоловік Лесі Олексіївни - Дмитро Петрович Шило - надумав прибудувати майстерню, от і пересадив звідти молоді дубочки… Після пересаджування прижився лише один, якому відвели найпочесніше місце: в палісаднику, перед воротами ліворуч. Це, якщо дивитися з глибини Ковалевого двору. Якщо ж «дуб Коваля» споглядати з боку вулиці, то він – від хати праворуч. Наче воїн-захисник, стоїть на варті рідної садиби.

Дуб виправдав очікування господині: ріс, даруючи людям пам'ять про рідну їй людину, й «накручував інформацію». Робив це, щороку додаючи до своїх дерев’яних кілець ще одне. Невидимі кільця ховалися в уявному зрізі дубового стовбура.

Інформація спочатку здавалася дубові незвичною, незрозумілою, адже будучи зовсім малим у Пущі Водиці, нічого подібного не чув. Там ніхто не грав на бандурі й не співав йому пісень.

Не було серед живих бандуриста Коваля, та пані Леся успадкувала батькову любов до музичного інструменту: часто грала на ньому, сидячи біля маленького Дубка. Виховувала його, мов дитину… Бувало, відчиняла навстіж вікно світлиці, й тоді бандурні переливи, разом зі співом, чулися на подвір’ї й навіть на вулиці. В такі миті малий не почувався самотнім і в темряві зовсім нічого не боявся! То як же йому було не полюбити бандуру?..

Бувало, до господині приходили друзі-однодумці, колеги-музиканти й не тільки, й тоді ще гучніше лунали народні пісні та думи!.. Це дуже подобалося життєрадісному Дубові-молодняку й він швидко додавав у рості.

Спочатку він щиро дивувався, коли його називали «Ковалевим»: навіщо йому ймення, адже він не людина? Хай росте хоч мільйон зеленолистих побратимів, та всі вони – просто дуби. Й тільки він один – Дуб Коваля!.. «Хто цей загадковий чоловік?» – запитувало деревце, тріпочучи молодим листям.

Аж ось пані Леся винесла з хати стінну газету-розкладку з наклеєними чорно-білими фотографіями. Показала гостям, які повсідалися на лавах, взялася розповідати про кожну зі світлин. А Дубок, підгледівши й собі за тим дійством, замилувався портретами вусаня у вишиванці.

- Це мій тато, Олексій Семенович Коваль, бандурист і майстер з виготовлення бандур, - сказала пані Леся, хоч гості добре знали, чиє то зображення. Здавалося, ніби донька Коваля навмисне нагадала про це, відчувши інтерес молоденького дуба. А той уважно слухав, уже пишаючись тим, що названий в пам'ять про талановитого чоловіка.

На той час пані Леся була молодшою господинею, а старша господиня – то її мати, вдова Олексія Семеновича - Олександра Олексіївна Коваль. Мати й донька були повними тезками: прізвище, ім’я та по-батькові – все в них співпадало.

Якось на подвір’ї зібралося багато люду… На той час минуло сімнадцять років, відколи Дуб проклюнувся із жолудя. Досі в своєму житті він не бачив сумних подій. А тут помітив: довкола всі такі стримані й невеселі, тихо стоять на подвір’ї, тримають в руках квіти. Скоро всі вийшли на вулицю і старшу господиню кудись понесли… Хтось промовив, що «в останню путь»… Це сталося в травні 1996 року. Віднині її образ існував тільки на портреті, що висів у Ковалевій хаті. Дуб спостерігав за портретом, зазираючи у віконце.

Минуло 4 роки, і знову Дуб Коваля почув печальну звістку: то листоноша принесла телеграму, де повідомлялося, що чоловік пані Лесі - Дмитро - був убитий в рідному селі на Полтавщині, куди поїхав провідати батьківський дім. Це сталось у травні 2000 року. Поїхала господиня на похорон…

За чотири роки – знову тяжка втрата. Помер син Лесі Олексіївни – Олег. Це сталося в червні 2004 року. Йому було 38 років. Знову садиба Ковалів наповнилася сумом і людьми… Іменний Дуб, як міг, утішав осиротілу матір: розкидистими гілками прикривав від палючого сонця, та чи міг він урятувати від печалі?..

Ще за чотири роки, в грудні 2008-го, пані Леся ховала двоюрідного брата – Івана Васильовича. Він був залюбленим у космос, служив телеметристом на Байконурі, звідки космічні ракети розпочинали свій лет. Цей чоловік із роду Ковалів багатьма своїми вміннями завдячував рідному дядькові - Олексієві Семеновичу, який свого часу працював кіномеханіком, а також знався на техніці, теслярстві, різьбярстві, бджільництві, навіть заснував історико-краєзнавчий музей і був його першим директором.

Засумував Дуб Коваля. Вже й не чекав гарних подій, втішних новин, з острахом проживаючи наступний чотирирічний термін…

Аж раптом, у травні 2009 року, садиба Ковалів несподівано наповнилася гостями, почулися, як і раніше, гучні бандурні переливи! Високий та дебелий Дуб схвильовано затріпотів листям, рахуючи роки… Наче й не очікував сумних новин, адже чотири роки ще не минуло. Але ж бачив багато людей, чи це на добро? Тільки от чому ніхто не в зажурі?..

А то ж було родинне свято! Гості відзначали сторічний ювілей господаря, Олексія Семеновича Коваля, якого Дуб ніколи вживу не бачив та з гордістю носив його ім’я…

Того світлого дня – 31 травня 2009 року – на стіну будинку прикріпили меморіальну дошку з написом: «В цьому будинку жив і працював з 1938 по 1979 рік громадський діяч, кобзар, народний умілець Олекса Коваль». А на стіні Підгородненського історико-краєзнавчого музею з’явилася нова вивіска, що підтверджувала присвоєння цьому закладу імені його засновника й першого директора – О.Коваля.

Так у Підгородньому було увічнено пам'ять про видатного земляка.

Туристи потяглися до двору на вулиці Кільченській: цікаво було побачити меморіальну дошку, почути щось про непересічну людину з вуст його доньки. Дуб Коваля давно мав що сказати про свого знаменитого «тезку», він шелестів своїм листям, бажаючи додати щось від себе. Та люди лиш милувалися його красою, прикидаючи, якого ж це зросту Дуб Коваля?.. А він уже був висотою більше п’ятнадцяти метрів.

Весна 2014 року принесла Дубові велику втіху: якось прийшли діти й дорослі, та й влаштували «посиденьки під кобзаревим дубом»: слухали розповіді Лесі Олексіївни та її гру на бандурі. А потім попросили дозволу викопати саджанці, що густо проросли попід старим уже Дубом. Він вдячно споглядав, як трудяться людські діти, аби і його дітям, пророслим із жолудів, добре жилося на світі… Тоді громадськість відзначала 105-річний ювілей Олекси Коваля, то ж коли учні разом з бібліотекарями й педагогами висадили дубки на території дитячого садка, ця подія стала продовженням вшанування його пам’яті. А новостворену дубову алею назвали Ковалевою.

Історія Ковалевого Дуба продовжується. У 2020 році міцне сорокарічне дерево продовжує радо зустрічати гостей. Розлогими вітами захищає від спеки не лише рідне обійстя, а й чималу частину вулиці. Сорок років - вік для такої породи дерев досить молодий, адже дуби можуть жити понад тисячу років. То ж дуб і надалі продовжує свою добру місію – бути оберегом садиби Ковалів.

Лариса Омельченко