"...Коли читаю, завжди уявляю себе кимось із героїв.

Коли читаю, можу бути і принцесою, і крокодилом.

А у житті не можу".

 Ще раз про "Солодкі читання" і читання уголос

Колегам-бібліотекарям, батькам і всім небайдужим

Чому ми це робимо? На це питання дуже добра відповідь знайшлася в статті російської письменниці та педагога, авторки книги «Коли відпочивають янголи» - Марини Аромштам «Читаймо дітям уголос!»

…Перш за все потрібно відповісти на питання: навіщо нам, аби ВОНИ читали?

Навіщо ми вчимо дітей читати

Залежно від віку дітей відповіді на це питання різнитимуться.

Малеча не читає сама, їй читають. І це — одна з базових умов розвитку: читання формує дитяче мовлення. А мовлення — то основа мислення.

Зокрема і логічного мислення. Будь-який педагог з першого погляду відрізнить дитину, якій читають, від дитині, якій не читають, — за тим, як вона вміє зосереджуватися, тримати увагу, слухати і чути, розуміти. Коли дитина слухає книгу, вона чує писемну мову, посутньо відмінну від усної. Писемна мова має складнішу будову, бо не пов’язана з певною ситуацією спілкування, тобто не доповнена візуальним сприйняттям мовця, його мімікою, жестами. Писемна мова оперує значно багатшим словником, аніж повсякденне мовлення, складнішими граматичними конструкціями. А граматика (способи, у які ми будуємо висловлювання, пов’язуємо слова, тобто формальні структури мови) відбиває способи мислення людини.

Досить просто пояснити, навіщо вчити та заохочувати читати дитину у молодшій школі. Читання було і є базовою навичкою навчання, це, найперше, — інструмент добування інформації.

Здавалося б, чи варто щось додавати? Тренуй техніку дитини — отримаєш, що хотів.

Тільки ось читає наш чотирикласник зі швидкістю 150 слів на хвилину, і ніби не має проблем із розумінням навчальних текстів, а художні книги не читав і не читає. І нас це чогось дуже засмучує, попри добру техніку читання. Чому?

Колись я обговорювала цю проблему з моїми третьокласниками. (Я чимало з ними обговорювала.) Я спитала, навіщо, на їхню думку, людині потрібно читати?

Ми досить швидко дійшли висновку, що формула «Читати, щоби багато знати» (справедлива у давні часи, коли теперішні вчителі читали з ліхтариками під ковдрою) — застаріла. Сьогодні можна отримувати необхідну інформацію з інших джерел, приміром, з науково-популярних фільмів. «Аби ставати розумнішим» — більш поважна причина. Ми вирішили, що читати складніше, ніж дивитися, отже читання більше спонукає напружитися, тренує увагу, сприйняття. Бо ж, коли читаємо, ми і «розшифровуємо» знаки, і одночасно мусимо уявляти собі образи та поняття, що стоять за словами та висловами.

Одначе тоді можна було б обмежитися енциклопедями і науковими працями, навіщо читати художні книги? Якщо лише для розваги — це видається дивним. Навіщо розважатися у такий складний спосіб, коли можна подивитися кіно?

Пригадую, як ретельно вони міркували, мої третьокласники. І хтось сказав: коли читаю, завжди уявляю себе кимось із героїв. Коли читаю, можу бути і принцесою, і крокодилом. А у житті не можу.

Я вигукнула: ось воно! Саме так вважали великі вчені. Славетний психолог Лев Виготський, який жив у минулому столітті, написав, що мистецтво дає людині змогу переживати різні життя у своїй уяві і дає досвід, який вона ніколи не отримала б у реальності. Завдяки книгам ми справді можемо стати і принцесою, і крокодилом. І зрештою розуміємо, яким складним є світ і якою складною є людина.

Ось заради цього — заради усвідомлення людської складності — ми й маємо читати книги. Що більше людей це розуміють, то менше жахіть стається довкола нас.

Що дає дитині читання вголос

Я хочу сказати, що не бачу інших серйозних причин боротися за те, щоби діти читали. Проте ця видається мені доволі вагомою.

Це, втім, не значить, що слідом за відповіддю на питання «навіщо читати книги?» сама собою прийде і відповідь на питання «як заохотити читати?».

Найгірше, гадаю, що універсальної відповіді не існує. Не існує єдиного і правильного методу, який допоміг би виховати дитину-читача. Ним дитина (так само, як і дорослий) стає внаслідок багатьох різноманітних внутрішніх причин і зовнішніх обставин.

Зате напевне відомо, що можна зробити, щоби книга ввійшла до життя дитини.

Треба читати дитині вголос.

Це аж ніяк не є славетним відкриттям. Ми всі це робили і робимо. Втім, користь читання вголос потрібно було обґрунтувати раціонально. І зробили це «кляті» американці у 80-х роках минулого століття. Вони раніше за нас пережили появу відеомагнітофонів «у кожній родині» і власних телевізорів у дітей та зафіксували зниження інтересу до читання. Це відбулося ще до появи персональних комп’ютерів. Але їхні тривоги були засновані не на суб’єктивних спостереженнях, які фіксували зникнення ліхтариків у дитячих спальнях, а на масштабних дослідженнях. У 80-ті у США щороку стартували 1200 дослідницьких проектів, темою яких було дитяче читання.

1983 року американці створили Комісію з читання, яка протягом двох років вивчала результати досліджень і до 1985 року підготувала велику доповідь із назвою «Стати нацією читачів» («Becoming a Nation of Readers»).

Ця доповідь містила надважливу тезу: «Єдиною найважливішою запорукою читацьких успіхів є читання дітям уголос». Слідом за доповіддю відбулися експерименти. Наприклад, в одній зі шкіл Бостона запрошений ентузіаст почав щоп’ятниці приходити до шостого класу і читати дітям уголос.

За рік навчальні показники цього класу суттєво покращилися, а за два злетіли вгору. Ще за рік учні класу мали найвищі показники з читання у місті, і до школи вишикувалася довга черга з охочих вчитися там.

У штаті Конектикут запросили на роботу шість позаштатних учителів-читців, які тричі на тиждень протягом 20 хвилин читали учням четвертих-шостих класів у різних за рівнем школах. Завдяки цьому в учнів з’явилася потреба читати самостійно. (Дещо схоже описав у своїй книзі «Як роман» французький педагог і письменник Даніель Пеннак.)

Влада книги і читання вголос як місія

Звичайно, читання дітям уголос не може бути панацеєю від усіх халеп. Утім це те, що ми здужаємо робити. І щодо дітей будь-якого віку справедливим є те, що кажуть про читання малечі: навіть якщо дитина не візьметься згодом читати сама, те, що їй прочитали, ввійде у її культурний багаж.

Авжеж починати читати вголос з підліткового віку трохи запізно (хоч і не марно, про що свідчить досвід Пеннака та Стівена Люенберґа з бостонської школи). Правильніше починати читати вголос, коли дитина ще геть маленька. І починати, усвідомлюючи, що це найважливіший спосіб спілкування з дитиною.

Ситуація читання об’єднує трьох — автора книги, дитину і батька чи мати (дорослого).

Дитина ще не вміє читати самотужки. Дорослий, який володіє цим умінням, виконує роль медіума, посередника між книгою і дитиною, заступаючи невидимого співрозмовника (автора). У цю мить маму чи тата можна порівняти з Мойсеєм, що зійшов з гори Синай із Книгою, осяяною вищим світлом. Тут наша культурна роль безумовна, наш вплив видимий.

Узяти бодай звичну нам форму книги. Це геніальний винахід людства, подібний до колеса. Книга у формі кодексу — чотирикутних пергаментних сторінок, складених між дерев’яними дощечками, — з’явилася у ІІ столітті до нашої ери і поступово витіснила глиняні таблички та сувої. Відтоді змінювався матеріал для виготовлення сторінок, способи прикрашати книги, винайшли книгодрукування, — та форма книги лишилася незмінною.

Книга-кодекс має здатність структурувати спілкування у просторі та часі. Вона, приміром, диктує вам, з якого боку посадити дитину. Ви посадите її праворуч — так, аби було зручно стежити за гортанням сторінок і малюнками. (Якщо читаєте кільком дітям, то праворуч, імовірно, посадите того, хто потребує найкомфортніших умов і тілесного контакту з вами — певно, молодшу.)

Розгортаючи книгу, ви приблизно знаєте, скільки часу витратите на читання: розділу, частини, невеликої казки чи віршика.

Ви неодмінно отримаєте якісне і змістовне спілкування. Не кажучи вже про те, що у момент читання ви разом із дитиною опиняєтеся у просторі спільних переживань.

Коли ви читаєте, ваш голос є більшим, аніж просто голос. Як уже йшлося, ви дозволяєте авторові говорити вашим голосом. Але, крім цього, ви ще і «розвертаєте» авторський голос убік дитини.Завдяки вам автор звертається не до збірного образу «вдячного наступника», не до читачів «узагалі», а до певної, вашої дитини.

Інакше кажучи, завдяки батьківському голосу, який озвучує авторське мовлення, виникає ситуація особистого звертання автора до дитини.

А особисте звертання — найважливіший фактор розвитку.

Психологи спростерегли цікаву річ: у ранніх групах, які відвідують діти, молодші, ніж три роки, не можна сказати: «Діти! Підійдіть до мене!» Діти не відреагують. Треба неодмінно кожного погукати на ім’я: «Івасю, підійди до мене! Марічко, ходи сюди!»

Звичайно, старша дитина залюбки слухатиме дитячі радіо-передачі й аудіокниги. Проте слухати технічно відтворене мовлення можливо та доцільно, коли мовлення вже «розроблене». І воно, зрозуміло, не замінить живе, особисто звернене читання.

Особисте звертання під час передавання інформації зберігає значимість протягом усього життя людини.

Саме тому, приміром, індивідуальні заняття з педагогом з будь-якого предмету (особливо — мови) ефективніші за групові.

Отже і читання дітям уголос у будь-якому віці виявляється дієвим механізмом розвитку.

Отже, ЧИТАЙТЕ ДІТЯМ УГОЛОС.

Це не значить, що читання вголос — проста справа. Особливо у ситуації спілкування з підлітками (тут теж можна пригадати Мойсея).

Але, як на мене, спершу варто зжитися з ідеєю.